Четвер
28.03.2024
11:58
Вітаю Вас Гість
RSS
 
Скарбничка вчителя-філолога Яненко Світлани Миколаївни
Головна Реєстрація Вхід
Каталог файлів »
Меню сайту

Категорії розділу
Проза [2]
Вірші [14]
Відеофанфіки [1]

Теги

Афоризми

Мудрі вислови

Методичний портал

«Методичний портал»



Виховна робота

«Методичний портал»


Форма входу

Головна » Файли » Творчі роботи учнів » Проза

Ірина Соколова, учениця 9-Б класу, біографічне оповідання "Крізь туман часу"
[ Викачати з сервера (1.42 Mb) ] 24.10.2014, 21:16

Всеукраїнський літературний конкурс

«Відлуння заповітів земляків»

                                                                  

 Номінація: літературна творчість

 

 

Творча робота

(біографічне оповідання

«Крізь туман часу»)

учениці 5(9) – Б класу

Кременчуцької гімназії №5

імені Т.Г. Шевченка

Соколової Ірини Вадимівни

 

 

Керівник:

Яненко Світлана Миколаївна,

учитель-методист

української мови та літератури

Кременчуцької гімназії №5

імені Т.Г. Шевченка

 

 

                                                     2014 – 2015 н.р.

                                 Крізь туман часу

У маленькій хатині було тепло. За вікном падав лапатий сніг. Сліпуче сяйво вигравало на стінах, від чого невеличка кімнатка ставала затишною.

Сьогодні йому наснився надзвичайно дивний сон. Він бачив дідуся. Відчуття  тепла  мозолистих рук, міцні обійми  завжди  зігрівали його…

Я вірив, що краще всього
Пісні, які знав дідусь.
Вмощусь на коліна до нього
І в очі йому дивлюсь.

А він вимовляє, виспівує
Гарячі прості слова —
І все давниною сивою

В очах моїх ожива.

Дідусь завжди підтримував його у важкі хвилини, як іноді осінній холодний вітер не дає впасти щойно відірваному жовтому листочку…  Чи то вві сні, чи то в мареві можна було почути тривожний стукіт дідусевого серця…

«Безсмертячко ти моє кирпате, — шепотів дід, коли я засинав під музику його слів».

Він чув його биття. Примарився написаний нерівним почерком рядок:

І плачу, було, й сміюся,
Як слухаю ті пісні...
Спасибі ж тобі, дідусю,
За те, що ти дав мені... 

         По щоці скотилася сльоза.

Тихі мамині кроки вирвали його з міцних обіймів марева.

  • Васильку, вставай!  -  неньчин голос звучав надто тихо.

Як  я любив мамин  голос, її рученята, що пестили мене, як ясне сонечко іноді пестить своїм  теплом і ласкою перші листочки, зелені й тендітні, ще не огрубілі від вітру й дощу, які щойно з’явилися на світ і прагнуть любові звідусюди...

Заглядає  в  шибку  казка  сивими  очима,  
Материнська  добра  ласка  в  неї  за  плечима.

 

Можна вибрать друга і по духу брата, 
Та не можна рідну матір вибирати.

 

За тобою завше будуть мандрувати 

Очі материнські і білява хата.

 

        Прокинувся від власного голосу:

Скільки б не судилося страждати,

Все одно благословлю завжди

День, коли мене родила мати

Для життя, для щастя, для біди.

Моя матусенька…. Моя голубка… Набридливі лікарняні стіни…  Грудень за вікном. У маленькій палаті навіть не знайшлося місця для мами. Знову заплющив  очі, очікуючи сну.

І раптом побачив схилену неньку:

  • Вставай, сонько, до школи сьогодні, мабуть, не підеш: всю дорогу замело.                                                                                                                                                                                                                                                                  

Притьма кинувся до вікна. Сліпуче сяйво різало  очі, бо пухкий сніг засипав усе навкруги. Надворі височіли білі гори, що були  вище пояса.

Знехотя поплівся вмиватися. За столом не проронив жодного слова.

Після  сніданку пішов у кімнату й став збирати  підручники й зошити до старенького портфеля.

  • Куди це ти зібрався? – мамин голос роздався над самим вухом.
  • До школи, - відповів тихо.
  • Ти бачив,  яка заметіль надворі? Яка школа???
  • Добре, – він не зміг їй  заперечити. Відклав портфель і взяв першу-ліпшу книгу, залишену на столі.

Трохи подивившись на нього й упевнившись, що він нікуди не збирається втекти, мама пішла поратися.

Як тільки стихли кроки, хлопець знову підвівся, відклав книжку і підійшов до майже зібраного портфеля. Тихо вдягнувся, узув чоботи й пішов до школи.

Йти було тяжко, ноги провалювались у пухкий сніг.

Полин снігів повзе до видноколу,
Лоскоче обрій запахом гірким,
Лапаті, білі і колючі бджоли
Неквапно кружеляють понад ним

Він твердо вирішив прийти сьогодні на навчання.

Здалеку побачив вогні школи.

Через хвилину після  дзвінка постукав у двері класу.

  • Можна?   – спитав він, просовуючи голову.
  • Заходь, -  донісся голос учителя, який схилився над зошитами.

За партами  нікого не було.  Повіяло пусткою. Здається, мертва тиша взяла у свої обійми  невеликого,  змореного від довгого шляху хлопчину. Ще мить – і, зосереджений, він  писав у зошиті, старанно виводячи літери…

Неспокійний сон знову перервався. Перед очима миготіли різнокольорові плями.

Йому так усе обридло. Хотілося  перевернути все догори дригом, кидати речі з вікна, робити хоч щось, але він не міг поворухнутись. Від болю німіло все тіло… Уже вкотре віддався сну.

Та одного разу уві сні до нього прийшов  батько українського народу -  Тарас Григорович Шевченко. Гордий, величний, з живими очима, у яких палахкотить вогонь. У тому животворящому сяйві  було стільки відваги і впевненості. Він чекав, що Кобзар скаже йому щось, подарує надію своїм живим словом.  Тарасе! Чи не з твоїм віщим словом я зростав і набирався  сили???

Скромна праця моя — 
то не пишна окраса, 
але в тому, їй-богу, 
не бачу біди — 
щось у мене було 
і від діда Тараса…

Та Тарас  змовчав. Узяв його за руку  -  і вони обидва полинули вперед, на шлях  до кращого майбутнього…

У пам’яті зринули  рядки:

 Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,
І голос твій нам душі окриля.
Встає в новій красі, забувши лихоліття,
Твоя, Тарасе, звільнена земля.

Розплющив  очі.  Білі стіни лікарні. Він зроду їх не любив: у них вбачав смерть, що іде поруч із життям і вирішує, до кого сьогодні прийти.

Тяжко зітхнув і закрив очі. Слухав ритм власного серця. Згадав давні рядки зі своєї поезії:

І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі,

Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.

  • Вибач, матусю,  -  голосу зовсім не було чути.

Остання піщинка із годинника життя впала, забираючи із собою душу.

Невдовзі  лікар записав вирок: « Симоненко Василь Андрійович, смерть настала  13 грудня 1963 року…»

Та душа Василева ще не вірить в це. Вона промовляє до нас  поезією:

Немає  смерті.  І  не  ждіть   не  буде.
Хто
 хоче  жить,  ніколи  не  помре.
І
 будуть  вічно  веселитись  люди,
І
 танцювать  дівчата  в  кабаре.

І
 в  сіру  ніч,  коли  мене  не  стане,
Коли
 востаннє  римою  зітхну  
Я
 не  помру,  лиш  серце  в  грудях  стане,
Схолоне
 кров,  а  я  навік  засну.

 

Категорія: Проза | Додав: філолог
Переглядів: 769 | Завантажень: 211 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук по сайту

Цінуймо свій час

Календар

Календар подій
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Цей день в історії

Погода
Погода у Кременчуці на тиждень

Друзі сайту
Рідна країна - світоглядний портал

Відвідувачі
Гість ,

Статистика

Життя сайту