П`ятниця
14.08.2020
19:57
Вітаю Вас Гість
RSS
 
Скарбничка вчителя-філолога Яненко Світлани Миколаївни
Головна Реєстрація Вхід
Каталог статей »
Меню сайту

Категорії розділу
Події [29]
Оголошення [5]
Вітання [7]
Аудіоматеріали [32]
Відеоматеріали [111]
Скарбничка пам'яток [44]
Скринька цікавинок [50]
Світ словників та довідників [26]
Мистецтвознавство [49]
Моє хобі [20]

Теги

Афоризми

Мудрі вислови

Методичний портал

«Методичний портал»



Виховна робота

«Методичний портал»


Форма входу

Головна » Статті » Події

7 березня 55 років від дня народження Світлани Олегівни Талан (1960), української письменниці

Світлана Талан. Коли ти поруч (уривок з роману)

Розділ 37

— Дашо, є пропозиція, — сказав Даші Андрій, коли дівчина прийшла вилити з баночки рідину, яку відкашлював і спльовував Андрій. У Андрія був рак легенів, і Даша, виплескуючи вміст баночки в унітаз, помітила, що з кожним разом крові стає все більше. Вона ретельно сполоснула баночку, обробила її розчином хлораміну і, повернувшись до палати, запитала:

— І яка ж, Андрію, в тебе є до мене пропозиція? Якщо збираєшся запропонувати мені руку й серце, то скажу відразу: мені ще рано, я хочу побути молодою і вільною.

Даринка посміхнулася Андрієві. Їй подобався цей хлопець, що худнув на очах, але не втратив почуття гумору, не зневірився. Він завжди намагався всім допомогти, чим міг, хоча сам був уже такий слабкий і виснажений недугою, що ледве пересувався в інвалідному візку.

— Ага, я тебе зрозумів. Ти натякаєш, що я старий для тебе? — пожартував Андрій. — А ти паспорт мій подивись! Та що там паспорт? Я ще, як Зевс, на своїй колісниці мчати можу по коридору! Якщо, звичайно, хтось ззаду мою коляску підштовхне.

— Так що в тебе за пропозицію? — посміхнулася Даша вічному оптимістові.

— Про твої вірші шумить вже все відділення.

— Це не мої вірші. Я, до твого відома, нездара. Я й чотирьох рядків не зліпила за своє життя. То про що там ще шумить наше відділення?

— Про те, як ти красиво і душевно вмієш їх читати.

— Ти хочеш, щоб я тобі щось прочитала?

— Усі хочуть, — зітхнув Андрій. — Я б не проти, щоб ти особисто мені читала їх щодня, але це буде егоїстично з мого боку. Ми тут усі подумали і вирішили попросити тебе влаштувати літературний вечір.

Даша замислилася.

— І як ви собі це уявляєте?

— Є така програма. Знаєш, я її сам склав — прошу врахувати мої заслуги: перше — оголошення, вступна промова, друге — виступає Даша з читанням ліричних творів, третє — художня частина.

— І що ж у ній?

— Будемо готувати концерт. Кілька пісень, я думаю, вистачить.

— Цікаво, — протягнула задумливо Даша.

— Відчинемо двері в усі палати, щоб було чутно лежачим, а ходячі нехай не відлежують боки, а виходять у коридор. Зовсім розлінилися вже, — удавано пробурчав Андрій.

— І коли у нас буде цей вечір?

— Та хоч сьогодні! Голим зібратися — поясом підперезатися.

— Мені треба з дому принести свій зошит, підготуватися, — сказала Даша. — Що ти думаєш: я все напам’ять знаю?

— Думаю, що завтра, в суботу, буде навіть краще, — погодився з нею Андрій. — Начебто як вихідний день, а то ми тут так запрацювалися в робочі дні…

— Андрію! — засміялася Даша. — З тобою не засумуєш! Але ідея у тебе добра. Мені вона подобається.

…Двері всіх палат були широко розчахнуті, і вздовж коридору вишикувалися люди. Втомлені, змучені хворобами, бліді, з восковими обличчями, хто сидів на інвалідному візку, хто просто підвівся й напівлежав в ліжку — всі були цього вечора жваві в очікуванні початку їхнього маленького свята. Хворі тихо перемовлялися між собою, обговорюючи майбутній захід. Але як тільки на середину коридору виїхав на візку Андрій, настала тиша.

— Сьогодні вперше за існування хоспісу ми з вами зібралися на вечір відпочинку, — хриплуватим низьким голосом почав Андрій, — я думаю, що всі будуть зі мною солідарні, коли висловлю слова подяки нашій сестричці Даші. Це неправда, що чоловікам не дарують квіти, і вони їх не люблять. Разом зі скромними квітами Даша приносить нам частинку життя, що кипить там, за цими стінами. Її погляд, її руки, голос — краще від будь-яких ліків. Вона сама, як бальзам на рану, і ми сьогодні говоримо нашої Даринці:

— Спасибі! — відповіли хором хворі й зааплодували.

— Спасибі вам, дорогі мої, — сказала Даринка, виходячи на середину коридору. — Я просто намагаюся завжди бути поряд з вами — от і все. Сьогодні я хочу торкнутися вічної теми кохання. Це прекрасне почуття надихало письменників і поетів, воно не обійшло стороною і солдатів, і царів, жебраків і багатих, і, звичайно ж, кожного з вас.

Даша зробила паузу та зустрілася з пожвавішавши очима хворих, котрі уважно і з надією дивилися на дівчину. І тоді вона стала читати:

Станіслав Реп’ях.

Цілував черешню
Вітер легкокрилий,
Цілував-голубив,
Кучерявий,милий.
Заплітав їй косу,
Обіймав чудову,
А лишив на спомин
Про любов розмову.
А лишив на спомин
Про любов розмову.
А лишив на спомин
Пелюстки оббиті —
Не одна черешня
У широкім світі!
Хилиться красуня
Журно, сумовито…
Нащо їй так рано
Пелюстки оббито?

Спочатку голос Даші звучав тихо, навіть невпевнено, потім він задзвенів чисто, полився, наче джерельна вода. Він набирав силу і звучав дедалі впевненіше і дужче. Даша окинула поглядом принишклих хворих, які застигли, зачаровані силою поезії. Зробивши невелику паузу, дівчина продовжила:

Андрій Малишко.

Ти знов мені наснишся, як і вчора, —
В хустині красній милі нагідки,
У посмішці любов і непокора,
І трепет губ, коханих навіки.

Та я вже буду десь далеко, дальше,
Як мрій твоїх незбагнена краса.
Гримучий поїзд, поле перегнавши,
Наздожене вечірні небеса.

У кожен прочитаний рядок тендітна дівчина з великими, широко розплющеними очима кольору бездонного неба вкладала частину своєї доброти, і її голос ставав іще чистішим і ніжнішим. Він розлітався безперервною музикою, знаходив відкриті куточки серця у змучених і понівечених невиліковними хворобами людей, заповнюючи їх хоч ненадовго тихою радістю. І Даша читала далі, окрилена натхненням, відлітаючи на легких крилах поезії з похмурого будинку, де постійно був присутній запах смерті:

А в полі, полі позолоть прозора,
Шипшина квітне, яряться гудки.
Ти, може, тут проходила учора?
У посмішці любов і непокора,
В хустині красній милі нагідки…

Даша не бачила, як зі свого кабінету вийшла Маргарита Іллівна і давно вже стояла і слухала, спершись спиною об одвірок, як блищали її очі від сліз і злегка тремтіли губи. Дівчина не помітила, як медсестри теж вийшли в коридор і завмерли в одній позі, як санітарки перестали тягати по палатах швабри з ганчірками і стояли з відкритими ротами.

Кохання важко зрозуміти:
Хто не страждав, той не кохав.
Воно тендітне… Й справді — квіти:
Змахнув рукою — і зламав.

Воно як та весняна пташка,
Що так тяжіє до гнізда.
Його сполохати не важко:
Лиш грубий окрик — і біда…

Даринка не могла вже зупинитися. У палатах вщухли стогони, і на якусь мить смерть, здивована мужністю дівчини, яка слабшала з кожним днем, яка стала худенькою та схожою на Дюймовочку, злякано відступила, сховалася в темний закуток лікарні.

Голос Даші мелодійною луною розлітався по довгому коридору найчистішим звуком, залітав у палати, де вслухалися в нього назавжди прикуті до ліжка хворі. Йому стало тісно в коридорі, і він летів й летів далі, не перериваючись, не розбиваючись на скалки об стіни. Навпаки, він міцнів від сили вічної Любові, яка сильніша за смерть, відлітаючи на крилах спогадів недужих людей, виривався назовні, залишаючи сумовитий хоспіс, злітаючи до неба хором янголів.

Питаю у неба:
— Забути треба…
Питаю у тиші:
— Забудь скоріше…
Питаю в ромашки:
— Знаю, що важко…
Питаю у дуба:
— Забудь, не думай…
Питаю у зливи:
— Ще будеш щаслива…
Забуду, забуду
Любов і огуду,
І очі звабливі,
Хисткі та зрадливі,
І слів самоцвіти…
…А як це зробити?

Даша на мить зупинилася, відчувши жахливий різкий головний біль і запаморочення. Вона хотіла була на сьогодні закінчити читання, але зустрілася з десятками очей, які в тихому мовчанні з надією дивилися на неї. І зараз вони не були погаслими, сумними і повними безвиході та страждань. У цих очах Даша побачила живий блиск, тиху радість і наївну романтичність. Щоб не зрадити сподівання, Даша, долаючи дикий біль, що розколював голову на частини, й далі читала. Її голос сильніше ніж доти знову задзвенів під високими стелями найчистішим звуком:

…Я змалку маю сильну вдачу —
Співаю, як на серці сум.
За тим, що втрачено, не плачу
І не беру когось на глум…

Даринка видихнула і подарувала свою широку, променисту, чарівну та щиру посмішку присутнім. Її вистачило на всіх…

— Що ж ти так себе не бережеш, дівчинко моя? — почула Даша турботливий материнський голос Маргарити Іллівни.

Даша розплющила очі й побачила над собою заклопотане обличчя лікаря.

— Що зі мною? — дівчина здивовано повела очима по сторонах, озирнулася і зрозуміла, що лежить на дивані в кабінеті завідувачки, а з коридору доноситься спів: «Цвіте терен, цвіте терен, а цвіт опадає…».

— Що? Що? Зайшла до кабінету бліда, як крейда, і звалилася без тями, — пробурчала Маргарита Іллівна, намацуючи пульс на худенькій руці дівчини.

— Оце так! Я зганьбилася, — сказала Даша і важко зітхнула.

— Ніхто цього не помітив, не переймайся, — заспокоїла лікарка Дашу, далі її оглядаючи. — Ти краще про себе подумай. Працюєш до виснаги, з ніг уже валишся. Давно проходила курс лікування?

— Я… У мене… у мене немає більше грошей на лікування, — зізналася Даша, і на очі навернулися сльози. — І я не знаю, де їх узяти.

— Безвихідних ситуацій не буває, — відповіла їй Маргарита Іллівна.

— Я ніколи не забуду цей вечір, — щасливо, з очима, повними сліз, посміхнулася Даринка.

Категорія: Події | Додав: філолог (03.03.2015)
Переглядів: 241 | Теги: Талан Світлана | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук по сайту

Цінуймо свій час

Календар

Календар подій
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Цей день в історії

Погода
Погода у Кременчуці на тиждень

Друзі сайту
Рідна країна - світоглядний портал

Відвідувачі
Гість ,

Статистика

Життя сайту