Петро Могила був третім сином молдавського господаря Симеона й угорської князівни Маргарети, всього ж вони мали шестеро синів. Древній молдавський рід Могил згідно з оповідями польського історика і геральдиста Окольського походив від славного римлянина Луція Сцеволи, а за іншими легендами – від імператорів Візантійських. Серед представників цього роду, які мали безумовний вплив на юного Петра, слід назвати старших батькових братів, тобто його дядьків:
- Єремію, який першим із роду Могил став господарем Молдавії;
- Георгія (Юрія), який був митрополитом Молдавським і Сучавським, відомим прихильником зближення з Римом.
Батько Симеон у 1596 році одержав право на польське шляхетство. Спочатку він був головою міста Хотина, потім гетьманом Сучавським, господарем Волощини, а згодом і самої Молдавії.
Незважаючи на перебування в родинних зв’язках із польськими магнатами Потоцькими, Вишневецькими та Корецькими, рід Могил у питаннях віри завжди залишався православним. Більше того, в особі господаря Єремії та його доньок Анни та Раїни, а також самого Симеона, рід був великим добродійником для Української Православної Церкви. На кошти Єремії та Симеона у Львові у 1591 році була побудована церква на честь Успіння Пресвятої Богородиці, яка існує й нині і так і називається – Волоською. Раїна Вишневецька (Могилянка) була фундаторкою кількох монастирів на Україні, в тому числі і Мгарського Преображенського.

У 1607 році батько Петра був отруєний братовою жінкою, і разом із матір’ю він змушений був переселитися на західні українські землі, які на той час перебували під Польщею. Наступний період життя Петра Могили до його чернечого постригу в 1627 році є маловідомим із надто суперечливими даними.
Петро Могила здобув початкову й середню освіту у Львівській православній братській школі. Львівське братство часто зверталось до молдавських господарів щодо матеріальної допомоги, бо ж їх володіння знаходилися неподалік Львова і між ними завжди існували дружні відносини. На тих доброзичливих стосунках особливо наголошують румунські історики. А ту братську школу на той час очолював професор богослов’я Іван Матвійович Борецький, майбутній київський митрополит. (Міг Петро Могила навчатися і в Львівській єзуїтській колегії, де тоді навчався майбутній український гетьман Богдан Хмельницький).
У подальшому Петро Могила продовжував свою освіту в західноєвропейських навчальних закладах в Польщі, Голландії та Франції, але тут треба сказати, що є й такі дослідники, які заперечують його навчання за кордоном. Про навчання майбутнього митрополита Петра Могили у відомій Паризькій єзуїтській колегії „Ля Флеш” пише український літературознавець В. Щурат у начерку „Українські джерела до історії філософії” (Львів, 1908).
Отож, досконало володіючи румунською, українською, польською і грецькою, Петро Могила добре володів і латинською мовою. Після повернення до Польщі його опікуном став коронний канцлер і гетьман Станіслав Жолкевський, людина глибоко релігійна і, звичайно ж, патріотична. Петро здобуває грунтовні знання з військового мистецтва і стає старшиною польської армії. У 1620 році разом зі своїм опікуном бере участь у битві під Цецорою. Для Жолкевського ця битва виявилася останньою, бо турки вщент розбили польське військо і він загинув. Петро опинився серед тих щасливчиків, яким вдалося врятуватися. Уже тоді він став володарем деяких маєтків, що знаходилися під Жовквою, недалеко від Львова. А через рік він знову бере участь у битві проти турків - на цей раз під Хотином. У ній брало участь українське козацтво під проводом гетьмана Петра Сагайдачного, і йому належала вирішальна роль в перемозі. І не тільки в цій перемозі над турками, але й в самій душі молодого вояка Петра Могили. Тож були підстави у єпископа Сильвестра Гаєвського написати, що Петро тут вперше „побачив техніку і лицарське завзяття українського козацтва. В цім великім військовім герці щось особливо мало діткнути вразливу молоду натуру господаревого сина і вплинути на користь українського народу, що витворив таку могутню і завзяту козацьку силу та наділив її таким талановитим керівником” („Заповіт митрополита П. Могили”, 1947р.). В особі гетьмана Сагайдачного молодий воєводич Петро Могила побачив хороброго й відважного православного воїна, який стояв на сторожі свого обездоленого українського народу і його рідної Православної віри. Пройшов лише рік, як гетьман Сагайдачний, діставши поранення в бою, помер і був похований у Києві.
Тим часом Петро Могила, починаючи з 1622 року, часто навідувався в Київ, бо ж тут його духовний наставник по Львову Іов Борецький вже управляє Київською митрополією.
Так події останніх років, починаючи зі смерті батька, висвячення дядька Геор¬гія у сан митрополита, велика приязнь і повага Петра до митрополита Київського Іова спонукали молдавського воєводича до прийняття кардинального рішення. А ще в 1624 році сталася, може, найвирішальніша для Петра подія: серйозно захворівши, він отримав у Крехівському монастирі чудесне зцілення від мощів тамтешнього старця Герасима. Отоді він повністю відрікся від права на молдавський престол на користь своїх братів.
Військовий одяг Петро Могила змінив на чорні чернечі ризи і прийняв постриг у Києво-Печерському монастирі від архімандрита Захарії Копистенського.
Це був час, коли Українське Православ’я вже 30 років було розколоте на дві частини:
- греко-католицьку, або уніатську, яка визнала примат римського папи;
- і власне православну, яка зберігала традиційну віру ще з часів хрещення Руси-України.
Українська Православна Церква була в тяжкому становищі, моральний стан духовної ієрархії та й самого духовенства був на низькому рівні. Вона позбулася ряду своїх храмів, у тому числі й Софії Київської. І в цей неймовірно складний час Господь посилає Українському Православ’ю Свого Світильника – чорноризця Петра Могилу. І він зробить величну справу з упорядкування богослужбових книг, здійснить кардинальні позитивні зміни в розвитку церковної освіти, поверне Православ’ю загарбані святині та відбудує понищені. І все це за якихось 15 років, і назветься цей період в історії нашої Церкви – „могилянським”.
А поки що, 8 квітня 1626 року, помирає архімандрит Києво-Печерського монастиря Захарія Копистенський, і на його місце братія обирає Петра Могилу.
Цьому успіхові він завдячував у першу чергу митрополиту Іову Борецькому та й польським магнатам, які перебували в дружніх відносинах з його родичами. Адже проти такого обрання була і його молодість, і те, що він з „чужої землі”, і його дружба з архієпископом Мелетієм Смотрицьким, підозрюваним у католицьких симпатіях.
Обрання Петра Могили досить швидко було затверджено грамотою короля Польщі Сигізмунда ІІІ, бо було здійснено з благословення Константинопольського Патріарха Кирила Лукаріса. Висвята відбулася в кінці 1627 року. Але це був лише перший щабель до здійснення задумів Петра Могили щодо реформування церкви й освіти в Україні.
Слід врахувати, що це був час великих спроб поширення унії по всій Україні та створення уніатсько-православного Патріархату, підпорядкованого Папі Римському. Мала право на існування й думка, що на такого Патріарха готувався Петро Могила. Може, й давав він якісь обіцянки королю та єзуїтам про об’єднання з унією. Але вся його подальша діяльність надійно спростовує подібні твердження. Залишається сказати, що і про чернецтво Петра Могили в окремих дослідників були сумніви – вважалося, що став він архімандритом Печерської обителі, будучи світською людиною.
Та на цьому посту він виявився достойним продовжувачем справи своїх попередників: Никифора Тура (1593–1599), Єлисея Плетенецького (1599–1624) та Захарії Копистенського (1624–1626). Петро Могила отримав у спадок їх славні починання і взявся до їх продовження. Але було і безліч проблем.
По-перше, він почав вирішувати питання матеріальної допомоги монастирю від впливових осіб. Навіть від московських царя і патріарха отримав грамоту на право збору добровільних пожертв для Києво-Печерської Лаври на території Московщини. Звертався по допомогу і до Львівського братства. Було розпочато ремонт головної Лаврської церкви, інших монастирських будівель і споруд. Особливе ставлення архімандрита було до справжньої святині Ближніх і Дальніх печер з мощами святих. Печери були капітально відремонтовані, печерні церкви благоустроєні. У них постійно звершувалася Божественна літургія. Була заведена книга запису чудес і зцілень біля святих мощів печерських угодників. У ту книгу архімандрит сам записав до 30 свідчень, які згодом були надруковані в „Тератургімі” українського історика Кальнофойського. Так цим чудесам надавався широкий розголос, адже католицькі і протестантські автори писали про них з великою недовірою.
У Лаврі було заведене величне і урочисте Богослужіння, сам архімандрит написав чимало глибоко повчальних проповідей. Митрополит Іов надав йому право, відвідуючи інші монастирі, давати їм розпорядження в церковних справах.
Велику увагу Петро Могила приділяв книговиданню й освіті. Побачивши, що церковно-службові книги містять багато відмінностей, а то й помилок, він розширив Лаврську друкарню, запровадив видання книг латино-польським шрифтом. Серед перших у 1629 році було видано „Служебник”, схвалений митрополитом на Київському соборі. У ньому було введено додаток – догматичне і обрядове пояснення Літургії. В особистих записках архімандрита збереглося декілька канонів і співів на честь Пресвятої Богородиці з нагоди чудесного спасіння Києво-Печерської обителі від польського нашестя в 1630 році. Щодо освіти, то в „домогилянський період” вона забезпечувалась трьома школами: Острозькою, Віленською та Львівською. Її піднесення і розвиток Могила вбачав у заснуванні таких колегій, які б по духу були православними, а в науковому відношенні – щоб піднялися до західноєвропейських і польських. У різні держави для навчання були направлені найздібніші молоді ченці. Але наміри відкрити в Лаврі вищу колегію підтримки в киян не знайшли, бо в цьому вони вбачали загрозу школі, що вже існувала при Богоявленському братстві. У цьому їх підтримував і митрополит Іов Борецький. Та дні його земного життя вже добігали кінця, і він помер у березні 1631 року.
Митрополитом Київським було обрано архієпископа Смоленського і Чернігівського Ісаю Копинського. Петро Могила тим часом вступає до Київського Бого¬явленського братства. З благословення Константинопольського Патріарха восени 1631 року він таки відкриває нову школу при Лаврі, запросивши професорів зі Львова: І. Трохимовича – на посаду ректора, С. Косова – на посаду префекта. Та відчувався спротив, навіть від козацтва, а частина духовенства вважала це зближенням із унією.
Але перше заспокоєння прийшло з Варшави, куди Петро Могила прибув на коронацію нового короля і там на сеймах він активно відстоював права Православної церкви. А ще до коронації на основі протоколу, підписаного 49-ма православними депутатами сейму, замість старого і хворого, а ще відомого своїм москвофільством Ісаї Копинського, Петро Могила обирається новим Київським митрополитом. Польський король Владислав IV, вступивши у права, негайно його затверджує. Різні оцінки давалися цим подіям, але факт залишився фактом – через 2 дні до Константинополя відбула делегація Української Православної Церкви, і Патріарх Кирило Лукаріс не тільки благословив нового ієрарха, а й призначив його екзархом Вселенського престолу. У Києві Петра Могилу чекала неприємна боротьба з Ісаєю Копинським, та скінчилась вона зреченням останнього, хоч і не щирим. Повернення до Києва все-таки було тріумфальним, адже від уніатів уже було забрано собор Святої Софії.
Так, лише завдяки митрополитові Петру Могилі Українська Православна Церква дістала рівні з Греко-Католицькою права, і це було підтверджено „Пунктами заспокоєння”, підписаними в 1632 році королем Владиславом IV. Здійснився факт офіційного визнання Польщею української православної ієрархії, бо вже й там зрозуміли, що завдання Берестейської унії не виконані. Пізніше стане зрозумілим, що ніколи й не будуть виконані. Ідея подолання розколу в Українському Православ’ї вже не покине Петра Могилу до кінця його земних днів, про що свідчитиме вся його подальша архипастирська діяльність.
Свою обіцянку покійному митрополитові Іову, а потім і киянам – поєднати Лаврську і Братську школи – він виконав восени 1632 року, тим самим заклавши основи вищої освіти в Україні. Створений Києво-Могилянський Колегіум, а згодом Академія, став першим українським православним університетом, а його наставником і охоронцем – святитель землі Української Петро Могила.
Надаючи значну матеріальну допомогу новому навчальному закладу, в тому числі і за рахунок родинного майна, святитель і в своєму заповіті залишив йому великі суми і в грошах, і в доходах. Та головна увага приділялась навчальному процесу. Звертаючись до вихованців, він наголошував:
„Я часто думав і турбувався про те, щоб викладались не тільки зовнішні науки, а насамперед доставлялось благочестя, яке повинне вкорінитися і посіятися в ваших молодих серцях, бо без нього всяка мудрість є глупотою перед Богом, як справедливо вона і називається...”
Турбувався митрополит і про розширення сітки навчання по Україні, створюючи колегіуми: 1636 року в Кременці, 1638 – у Вінниці, 1639 – в Гощі, в 1640 – в Більську і Ясах, 1646 – в Торговіште. Здібні учні посилались для навчання в Європу, серед них – майбутні світильники Українського Православ’я: Інокентій Гізель, Софроній Почаський, Лазар Баранович та інші.
Багато зусиль довелося докласти митрополитові до поверненні наших храмів від уніатської церкви, на їх відбудову та відновлення. У Києві це стосувалося, крім собору Святої Софії, церков Трьохсвятительської, Спаса на Берестові та Михайлівської у Видубицькому монастирі, та й тієї, що була на місці Десятинної.
Реформу внутрішньої організації церкви митрополит розпочав із посилення дисципліни та суворої моральності як серед духовенства, так і чернечої братії. Запровадив щорічні єпархіальні пастирські собори. У 1634 році заснував консисторію – нову установу, яка мала забезпечувати слідство і церковний суд над духовенством. Усіляко підтримував діяльність православних братств, цінуючи їх заслуги в збереженні Православної віри в найтяжчі часи, але до певного рівня рішуче обмежував вплив мирян на внутрішні справи церкви.
Продовжував турбуватися своїм освітянським дітищем – Київською колегією. Навчальний процес у ній на високому рівні можна було забезпечити лише завдяки налагодженому книгодрукуванню. Тому й стала працювати на повну потужність Лаврська друкарня, книги виходили слов’яно-українською мовою. Поки Київську кафедру очолював Петро Могила, було видано: „Евхарістеріон, албо вдячность” (1632), „Євангеліє Учительне” (1637), „Служебник” (1639), „Тріодіон” (1640), „Літос” (1644), „Краткий Катехизис” (1645), „Великий Требник” (1646) та інші. Багато з них були написані особисто митрополитом. Катехизис, складений на підставі докладного вивчення Святого Письма, був затверджений Київським Собором 1640 року і відомий ще під назвою „Православне ісповідування віри”. „Літос” став зразком апологетики, а частково і літургики Української Православної Церкви. Турбувався Петро Могила і про видання української агіографічної літератури, у 1635 році благословив випуск „Патерікону” Сильвестра Косова. Коли ж у 1643 році митрополит здійснив загальноцерковну канонізацію Києво-Печерських преподобних, спочилих у Ближніх і Дальніх печерах, задумав написати і видати їх житія. Але вдалося це зробити лише через 60 років митрополиту Ростовському Димитрію, синові українського козацького сотника Сави Туптала.
Остання велика праця Петра Могили „Требник” побачила світ за два тижні до його смерті. У ній найдокладніше були описані всі таїнства й обряди нашої церкви, і вона стала одним з основних церковно-богослужбових енциклопедичних творів Українського Православ’я.
За життя митрополита Петра Могили було дві спроби поєднання Православної і Греко-Католицької церков – у 1635 і 1643 роках, та обидві вони виявилися невдалими. Але все своє життя він настійно шукав шляхи до здійснення цієї ідеї, бо ж страждає від цього український народ і сьогодні, і ще більше, ніж тоді.
У кінці 1646 року митрополит відчув, що настає час завершення його земного подвигу, тому й взявся за складання заповіту. Просив похоронити його в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря. Основна частина родинного майна, гроші й доходи пішли на Київську колегію. А це було 81 тис. польських злотих; села під Києвом – Гнідин, Вишеньки, Пологи, Мухоїди, Опачині, хутір Позняківщина; родинний срібний посуд, митрополичий одяг і бібліотека – понад 2 тис. книг.
Помер о 4 годині в ніч на 1 січня 1647 року. Святі мощі спочивали в головній Лаврській церкві до листопада 1941 року, поки страшний вибух не знищив усе. Згадуваний нами церковний історик – єпископ Сильвестр Гаєвський – так сказав про нього:
„Не просто український патріот, а велетень-патріот, що запліднив українську культуру на цілі віки вперед”.
У 2002 році до сонму святих його причислила і Румунська Православна Церква та подарувала Києву величну ікону Святителя. Знаходиться вона у Благовіщенській церкві на території університету „Києво-Могилянська Академія”.