Ірисе! Друже! Так тебе кохаю!

За що, спитай? Я і сама не знаю…

 

За чорну синь, приховану на споді,

Яка зовсім не шкодить твоїй вроді.

 

За тонкий – п’яний – солодкавий дух,

Що аромат розточує навкруг.

 

За невимовний смуток самоти –

Цвітеш завжди так одиноко ти!

 

За листя гостроверхе, зеленаве,

Що і без квіту теж мені цікаве, –

 

Як спису зброєносного кінцівка,

Неначе лицаря залізна облямівка.

 

За таїну твоїх крилатих ліній,

Як зазирну хоч раз – відразу гину.

 

За те, що гімн одвічного життя

В тобі звучить до самозабуття!

Тетяна Белімова