Де степ заграву в неба позичає

В обіймах догораючого дня,

Над хмарами, над обрієм, над краєм

Мчить силует рожевого коня.

Вогненну гриву вітер заплітає,

Із-під копит викрешує вогонь.

А він летить, він спокою не знає,

Зійшов, напевне, в Бога із долонь.

Дзвенять підкови в небі, наче дзвони,

Підводять люди погляд догори,

А він - летить, і крилами - попона,

І зорями Чумацький шлях курить.

З давен до нас прикмета дивосвітить:

У час, коли горить небес габа,

Рожевого коня як хто помітить,

Навік в собі позбудеться раба.

Вертай нам, коню, січове минуле,

Збивай з курганів пилюгу віків.

І поки душі зовсім не поснули,

Жени із них заляканих рабів!

                                          Григір