* * *

Коли на небі зірочка горіла,

Прийшов до мене, душу сколихнув.

Твоя душа з моєю гомоніла.

І як таке буває, не збагну?

Тебе неначе знаю і не знаю,

Твої долоні пестили мої.

Здається, я давно тебе кохаю.

А наші душі – наче два вогні.

То, знать, від Бога почуття любові.

Яке ж воно глибоке і ясне!

Цілую губи і цілую скроні,

І поцілунки ці такі п’янкі!

В душі пече,і кров така гаряча.

Душа горить, моя душа не спить.

Колише землю в безвісті неначе,

Моя ж душа з тобою гомонить.

І ранок сів на образ твій крилатий.

Лякав промінням, розсікав, мов дим.

А серце з болем рвалося кохати!

Та сонце засміялося над ним!

Коли на небі зірочка розтала

І сонця промінь сон мій сколихнув

Я, наче листя, осені злякалась.

Чому ж таке зі мною, не збагну?

                                                   С.М. Яненко