Благословенні ті, що нині люблять

Не говори, коханий, слів не треба,

Лише послухай шепіт мій і спів,

Бо ти – земля, а я – безкрає небо,

Яке не має власних берегів.

Я ранку світ, а ти ж зоря вечірня,

Я тепле літо, ти ж суха весна.

Я біля тебе,  тиха і покірна,

Неначе осінь, радісна сумна.

 Моя любов велика і далека,

І ти для мене – сонце і пісні.

Я так тебе кохаю, мій лелека,

Я так  тебе цілую уві сні…

Я пещу руки і твоє волосся,

Хвилююся, гаряча і німа.

Тебе горну до серця, мов колосся…

Прокинуся - нікого вже нема.

У серці пустка, холодно і злива,

І я сама з коханням віч-на-віч.

Якась нещасна і так щаслива,

Ти був зі мною, любий, цілу ніч.

Мовчи, благаю, слів твоїх не треба,

І не питай, що зрада, а що ні.

Я так молюся Богу в синє небо,

Щоб відпустив, якщо це гріх мені.

Благословенні ті, що нині люблять,

Господній дар – страждання і любов.

Хіба це гріх, коли тебе голублять,

Хіба це гріх коли кохаєш знов?

Хіба це гріх, коли мої долоні

Тебе теплом наповнять хоч на мить?

Хіба це гріх побути у полоні?

Хіба не гріх: прожити й не любить?

Адже весь світ складається з любові,

Де шелест трав і росяна блакить.

І гріє душу хмари вечорові,

І серце просить жити і любить.

На все у цьому світі Божа воля:

Вона єднає зорі навесні,

Вона зриває жито серед поля,

Вона дає кохатися у сні.

Тобі всміхаюсь зірочкою ночі,

Я так тебе люблю, що ледь жива.

Чомусь мовчиш і опускаєш очі,

А я стою, розгублена й німа.

Не говори нічого,слів не треба,

Роби, як серце каже, як  хотів.

Бо ти ж - земля,  а я - бездонне небо,

Яке не має власних берегів.

                                            С.М. Яненко