ВІЧНА ТАЇНА СВІТУ, КОХАННЯ Й СМЕРТІ

(ЗА ПОВІСТЮ М. КОЦЮБИНСЬКОГО «ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ»

ТА ОДНОЙМЕННИМ КІНОФІЛЬМОМ С. ПАРАДЖАНОВА).

УРОК - ПРЕС-КОНФЕРЕНЦІЯ

Мета:        опрацювати зміст повісті «Тіні забутих предків»; дізнатися

про історію створення її та однойменного фільму;

розкрити їх фольклорні джерела, ідейно-тематичний зміст твору;

дослідити, як автор розкриває світ природи Гуцульщини, її людей, їх кохання й смерті;

розвивати вміння аналізувати прозові твори, усне мовлення, дослідницькі здібності, уміння працювати з додатковою інформацією;

виховувати повагу до звичаїв свого та іншого народів, любов до художнього слова.

Тип уроку:    урок-прес-конференція.

Обладнання: фотографії-Карпат, фотокадри з фільму.

1 Епіграф до уроку:

Гуцули — оригінальніший народ, з багатою фанта­зією, зі своєрідною психікою. Глибокий язичник-гуцул все своє життя, до смерті, проводить у бороть­бі зі злими духами, що населяють ліси, гори і води.

М. Коцюбинський

ХІД УРОКУ

I.  Вступне слово вчителя

Протягом десятиліть творчість М. Коцюбинського хвилювала й про­довжує хвилювати читачів. У чому ж секрет популярності його творів? По-перше, у тому, що звертався він до своїх читачів зі зрозумілими для всіх проблемами. По-друге, його герої завжди живуть серед нас і часто нас самих хвилює те, що тривожило їхні душі майже сто років тому. По-третє, у тому, що автор мав своєрідний індивідуальний стиль і не боявся звернутися до нових літературних напрямів.

Саме тому, говорячи про щиро, але нещасливо закоханих, ми згадуємо не лише Ромео і Джульєтту, а й Івана та Марічку. Тому із задоволенням переглядаємо кіпошедевр С. Параджанова, співчуваючи горю героя Івана Миколайчука. Саме тому впевнені, що світ — це казка, повна чудес, що кохання — це вічна загадка душі людської, що смерть не така вже страшна, бо за нею починається нове життя.

II. Повідомлення теми й мети уроку.
Мотивація навчальної діяльності

Сьогодні до нас на урок завітали гості, яким ви можете поставити будь-які запитання й отримати на них вичерпні відповіді.

Це історик літератури... (прізвище учня), історик кіно... (прізвище учня), відомий український письменник М. Коцюбинський, талановитий кінорежисер С. Параджанов. Можливо, до нас приєднаються й головні герої повісті.

Усі учні поділені на  групи. Кожна група готує і формулює свої запитання так, щоб у відповідях на них розкривалася одна з таїн твору: таїна світу гуцулів, таїна їх кохання, таїна їх смерті. Результатом роботи, кожної групи має стати «асоціативний куш», що розкриватиме одну із загадок (І група — асоціативний кущ «Гуцули», ІІ група — «Кохання» IIІ група — «Смерть»).

III. Опрацювання теми уроку (проведення прес  конференції)

Учень. Перше наше питання - до історика літератури. Розкажіть, як з'явився на світ твір, яким зачитується не лише вся Україна, а й ближнє і навіть далеке зарубіжжя.

Істори к літератури. Інтерес до життя гуцулів з'явився в Коцюбин­ського те в 1902 році, коли В. Гнатюк, відомий фольклорист і етнограф, надіслав письменникові багатотомні видання етнографічної комісії. Наукового товариства імені Шевченка у Львові. Тут були і коломийки і легенди, і анекдоти, зібрані самим В. Гнатюком у Закарпатті. Збірка коломийок вразила письменника найбільше, і в нього зринула давня мрія — відвідати Карпати. У листі до Максима Горького від 27 серпня 1910 року він пише таке:

М. Коцюбинський. Я решил закончить свой отпуск отдихом-в Карпатах, на границе с Венгрией... Если би ви знали, какой здесь удивительний, почти сказочний уголок, с густозеленими горами, с вечно шумящими горними реками, чистий и свежий, точно вчера родившийся. Костюми, обичаи, весь уклад жизни гуцулов-номадов (кочевников, проводяших все лето со своими стадами на вершинах гор,— настолько своеобразний и красочний, что чувствуешь себя перенесенним в какой-то новий, неведомий мир.

Історик літератури. Короткі відвідини Криворінні в 1910 році ще не дали Коцюбинському достатньо матеріалу для твору. Бажання написаті про «незвичайний казковий народ» — гуцулів — не залишає його. Тому в 1911 році у липні, удруге прибувши до Криворівні, письменник вивчає життя гуцулів, їхні звичаї, побут, фольклор, записує говірку, назви рослин проймається духом гірської природи. І кожного разу, коли надсилає лит з Криворівні, з йото вуст зривається слово «казка». Ось лист М. Горьком від 29 липня 1911 року.

М. Коцюбинський. Все время провожу в зкскурсиях по горах¹, верхом на гуцульском коне, легком и грациозном, как балерина. Побивал в диких местах, доступних немногим, на «полонинах», где гуцули зводят со своими стадами все лето. Сколько здесь красивих сказок, риданий, символов. Собираю материал, переживаю природу, смотрю, слушаю и учусь.»

Історик літератури. Усі ці набуті знання лягли рівними рядками на білий папір, створивши сторінки повісті, остання з яких була пере­горнена рукою митця в жовтні 1911 року.

Він приїжджав у Криворівню й утретє в 1912 році, маючи, очевидно, намір продовжити свої «Тіні забутих предків». Та смерть письменника не дала йому змоги здійснити цей замір.

Учень. Михайле Михайловичу, що Ви можете сказати про свою повість та життя гуцулів, яке в ній описане?

М. Коцюбинський. Та повість і є саме життя. Якось поїхав я в гори на три дні. Разом з вівчарями спав, їв, блукав з їхніми отарами та начувся всього, чим багатий цей дивний світ. Отоді пізнав ще одне: не сама любов тут дороги прокладає. Є й сумні провалля, які виорали ненависть і корисливість, малодушність, зажерливість людська. Чув, як рід іде проти роду, ллється неповинна кров; чув, як зраджують і страждають по тім; бачив, як береже священну ватру ватаг на полонині, щоб ніяка зла сила не чинила лиха, як творить молитву кожен пастух, аби маржинка не перевелася. І вже ніяк не міг забути, як мати била своє немовля, бо гадала, що її дитину підмінила бісиця на свою. Прекрасні горді люди у хвилину розпачу ставали дикунами, чуючи безсилля перед безліччю життєвих мурів.

Був на їхньому похованні. Загинув мій добрий товариш, гуцул, постраждав за правду. Було страшно і дивно, відчувалося щось магічно захоплююче в нехтуванні цих людей смертю та її законами. На похованні бенкетують, про могили майже не дбають, вони — діти життя, сонця, світла і визнають тільки їх. Прірвою таких не злякати.

Учень. Запитання історику літератури. Будь ласка, поясніть, чому повість має таку назву.

Історик літератури. Назва твору далася письменникові не від­разу. Він перебрав тринадцять варіантів назви. Я пропоную вам простежити, який шлях пройшла думка автора від першої назви до остаточного варіанту, і пояснити самим, чому повість називається саме так.

Вивішується плакат із зазначеними варіантами назви:

«В зелених горах»;   «Тіні минулого»;

«Голос віків»;  «Відгомін передвіку»;

«Подих віків»;  «Голоси передвічні»;

 «Спадок віків»;  «Дар предків забутих»;

«Голос забутих предків»;  «Слідами предків»;

«Сила забутих предків»;  «Тіні забутих предків».

Учні доходять висновку, що останній варіант містить натяк на загадковість, казковість і дихання віків. Питають думку М. Коцюбинського.

М. Коцюбинський. Здавна вважалося, що тінь є другим «я» лю­дини, можливо її душею. Душа-тінь здатна покидати тіло й переходити в тіло іншої людини, тварини або в предмет. Таким чином, Іван і Маріч-ка — це тіні забутих предків, тобто Івана й Марічки, які жили в далекому минулому. Вони водночас далекі предки для тих Івана й Марічки, які житимуть у далекому майбутньому, бо в цих двох живе душа-тінь народу. Отже, Іван і Марічка — алегорія вічної коловерті життя.

Показується фрагмент кінофільму «Прощання Івана з Марічкою перед походом на по­лонину»

Учитель. А тепер, оскільки до нас завітали в гості Іван і Марічка, ви маєте змогу запитати їх самих про те, що вас цікавить найбільше.

Учень. Скажіть, Іване, як вам жилося серед такої суворої природи Карпатських гір.

Іван. Ми любимо свій край, його природу, відчуваємо себе її частиною. Для нас живі не лише рослини, тварини дикі й домашні, для нас живе все. Ми чуємо, як дихають гори, як сердиться Черемош, як шепочуться трави, як співає свою пісню струмок. Гуцули й природа — єдине ціле.

Учень. У що вірить ваш народ?

Іван. У шезника, арідника, чугайстра, нявок та іншу нечисту силу, яка не завжди буває злою до людей, до речі. Віримо в силу помічного зілля, тому добре знаємо його, уміємо збирати, заготовляти й уживати. Віримо в силу слова, тому знаємо замовляння й заклинання. Знаємо, що дехто із сусідів уміє чаклувати на зло. Віримо в силу живого вогню, у таїнство народження сиру, у поважне ставлення до «вуйка», в обожнення маржини, бо вона — наші статки, наше багатство.

Учень. А що стосується християнських свят?

Іван. Віримо й у Бога, святкуємо Різдво, Великдень, їздимо до церкви. А ще ворожимо, щоб дізнатися про долю майбутнього врожаю й при­плоду.

Учениця. Марічко, як ви вважаєте, гуцули — талановитий народ?

Марічка. Жити серед такої прекрасної природи й не бачити та не відчувати її — неможливо. Таланти закладені в нас від природи. Талант виживати в таких складних умовах, талант грати на музичних інструментах — сопілці, флоярі, от як Іван, та не тільки музику, якої на­вчався від людей, а й чарівні мелодії, які й чугайстра примусять танцювати до знемоги. Талант складати співанки, узявши за основу будь-яку подію. Талант самовіддано кохати все життя.

Учениця. Яким було ваше кохання, Іване й Марічко?

Марічка. Кохання — це найдивніша загадка, що має велику силу над людьми. Це повінь почуттів, які підхоплюють тебе, безпомічну, і несуть у царство любові. І для тебе вже не існує нічого й нікого, окрім коханого. Ти йдеш проти роду, проти старшини, аби бути разом з милим і тілом і душею.

 Іван. Наші душевні переживання й поривання сплітаються в чарівну пісню, яку я вигравав на флоярі, а Марічка виспівувала. Ця пісня дихає казковими образами диких гір і засіває гори своєю чарівною мелодією.

Учениця. Чому ж ваше кохання від самого початку було трагічним? Адже ви так любили один одного...

Іван. Можна було б сказати, що у всьому винна давня ворожнеча наших родів. Але це не так. Наше кохання закінчилося так, бо воно було більшим і сильнішим за життя. Коли повінь узяла Марічку, я не хотів жити, думав, блукаючи десь у горах, знайду свою смерть. Але вона не прийшла по мене. Тоді вирішив одружитися, щоб ґаздувати. Та це вже було не життя, а животіння. Дружина не могла замінити коханої. Вічне таїнство кохання жило в моїй душі й спливало «на поверхню» чудними образами. Вона не лише приходила до мене уві сні, я марив нею й наяву. То я бачив Марічку живою й дивувався, що вона жива й водночас ніби мертва. Ато зовсім утратив відчуття реальності, коли почалося абсолютне марення, а в ньому — зустріч із Марічкою-нявкою та чугайстром.

Учень. У чому ж був ваш гріх, Іване, що Господь так жорстоко покарав вас?

Іван. Мій гріх у тому, що я пішов проти роду, через мене рід мій зруйнувався, пішов у небуття, але любов виправдовує мій гріх, а смерть є спокутуванням.

Учень. Шановний Михайле Михайловичу, дуже часто ваших героїв називають карпатськими Ромео і Джульєттою. Чи виправдана така аналогія?

М. Коцюбинський. Звичайно, сюжет моєї повісті перегукується з трагедією пана Шекспіра. У них можна знайти чимало спільних рис. Як Монтеккі й Капулетті, ворогують роди Палійчуків і Гутенюків. Як і в трагедії, в обох ворогуючих родах є діти, які кохають одне одного. Давня ворожнеча має стати їм на перешкоді. Як і в Шекспіра, мої герої теж гинуть. Обидва твори є гімнами коханню. Але на тому, власне, аналогія й обмежується. Головна колізія в обох творах — смерть героїв — різна. Якщо в пана Шекспіра трагедія відбувається через випадкову неузгодже­ність дій закоханих Ромео і Джульєтти, то в моєму творі лише Іван гине через несилу перенести смерть коханої, Марічка ж іде з життя випадково До того ж, малюючи непереборну силу кохання, я шукав його джерела в таїнстві природи, таїнстві життя, таїнстві людської душі, яка зберігає у своїх глибинах увесь віковий досвід аж до вірувань далеких предків.

Учитель. Ось ми розкрили ще одну таємницю цього прекрасного твору. Ате, на мою думку, пора дати слово гостям, які розкажуть про долю кінофільму «Тіні забутих предків».

Історик кіно. Фільм «Тіні забутих предків» був задуманий до 100-літ-нього ювілею М. Коцюбинського. Завершений у 1964 році фільм ішое до глядача довго, років п'ять. Вряди-годи стрічку крутили в кінотеатрах, швидше заради звітності. Для більшості пересічних глядачів це була нудна картина, неоднозначно сприймала її й тодішня інтелектуальна еліта.

Захоплений красою Карпат, самобутнім життям гуцулів, Параджаноь працював натхненно, стверджуючи: «Знімаю геніальний фільм». В умовах великодержавного шовінізму цей твір, справді, став творчою перемогок режисера: він відтворив з потужною духовною енергією національний образ України.

У вересні 1965 року відбулася прем'єра кінострічки. З неї почалися арешти української патріотичної інтелігенції, адже під час прем'єр;-, фільму зі сцени відкрито було сказано про політичні арешти, що хвилею прокотилися в Києві, Львові, Івано-Франківську, Луцьку, Тернополі. Було зрозуміло: стрічці вготована особлива доля на шляхах усвідомлення своє, національної ідентичності.

А світ чудувався геніальності письменника й таланту кінорежисера Газета «Франссуар»: «Стрічка поета — дивовижно красивий фільм істин­ного художника». Газета «Юманіте»: «Єдиний у своєму роді, унікальний фільм, блискучий твір, схожий на барвисте свято».

Кажуть, президент Франції де Голль, побачивши картину, назвав її кіношедевром, який відкрив йому диво — Україну, і замовив для осо­бистої кінотеки копію стрічки.

М. Коцюбинському пощастило: кіноверсія С. Параджанова за його повістю — найвідоміший український фільм у світі, який увійшов у двадцятку найкращих кінострічок усіх часів і народів і здобув десятки міжнародних нагород. Його названо маніфестом українського поетичного кіно й назавжди введено до контексту світової культури.

Учень. У мене запитання до С. Параджанова. Ви відомий в Україні кінорежисер, якому пророкували велике майбутнє. Але ви вірменин за національністю. То чому ж Україна і що вона дала вам?

С. Параджанов. Це земля моїх злетів і страждань, найбільшої любові й найзухвалішої помсти за неї. Тут моє вознесіння й Голгофа. Усе починалося з «Тіней забутих предків». Думаєте, я не знаю, чого мені доручили цю постановку? А, мовляв, цей вірменчик усе одно завалить Коцюбинського, бо й мови не допетрає, і звичаїв не втямить. «А я їм таке зробив кіно, яке на жодну мову не перекладуть — не зуміють. Там і перекладу не треба — усім усе ясно. Отаку я їм Україну зробив! Все, що на екрані, з життя. Рік роботи над фільмом був роком, прожитим біля джерела натхнення.

Учень. І все це, мабуть, не сподобалося кіноначальству?

С. Параджанов. Не те слово! Та було б гірше, коли б їм сподобалося. Вони боялися мого мистецтва, яке ніяк не втискалося в їхні шаблони. А подобалися мої фільми лише тоді, коли привозив бодай поганенький приз із-за кордону. «Тіні» зібрали нечуваний урожай премій і нагород за межами Союзу. Тоді й наші вхопилися за фільм і заповзялися зробити з мене номенклатурного режисера, такого собі придворного митця. Щоб я знімав тільки те, що вони забажають. Але ж я не міг мислити, як вони. І все ж хотілося жити для України. Тут залишив дружину й сина! Найкращі творчі здобутки були досягнуті на цій землі.

Учень. Знаю, шо ви були ворогом усього сірого, одноманітного, ненавиділи рабство, яке починається з мовчання. За це, мабуть, і по­платилися?

С. Параджанов. За це вони й знищили моє життя. Замість того, щоб дати можливість зняти «Слово о полку Ігоревім» та ін. — кинули на п'ять років у тюрму. Без звинувачень і слідства. Незнятих фільмів у мене більше, ніж у будь-якого іншого режисера. Лише під час арешту зникло 17 сценаріїв, підготовлених до зйомок і відкинутих владою.

Учениця. Ми переглянули фільм, який і справді вражає, не залишає байдужим. Скажіть, будь ласка, пане Сергію, який кадр вважаєте най­кращим?

С. Параджанов. Найкращий кадр той, якого глядач не побачить, я роблю такі фільми, щоб глядач основне дофантазував, щоб кожний бачив у моєму — свій фільм. А взагалі назавжди запам'ятовується епізод, коли згорьований  Іван помічає на високій гілці покрученого, безлистого дерева велике червоне яблуко, зриває його й піс­ля коротких роздумів починає так апетитно їсти, щодо нього повертається смак життя. У цьому епізоді все: Іван наважився себе переломити, щоб змінити власну долю; він розуміє, що все вимріяне — нездійсненне, але долю треба випробувати до кінця; і ще Іван тягнеться до того яблука, щоб пізнати силу природи. Тягнеться до яблука, як Адам... А ще, звичайно, сцена поховання головного героя.

Учитель. Вічна загадка смерті давно цікавила М. Коцюбинського. І в новелі «Цвіт яблуні», і в останньому етюді «На острові», малюючи образ агави, він замислювався над філософськими проблемами життя і смерті, безперервністю життя і смерті, що стає народженням нового життя. Звернімося до головних героїв. У чому таємничий зміст по­ховального обряду?

Іван. Як і всі найважливіші події в житті гуцулів, обряд похорону сповнений ритуального й таємничого змісту. Грає трембіта (вона відзначає всі важливі події в житті роду). На лаві лежить мрець, у його головах спочиває душа.

Марічка. Дружина звертається до душі Івана. І хоч усім відомо, що вона невірна жона, обряд вимагає, щоб добре виконувала свою роль, ри­даючи за чоловіком. І Палагна «файно голосить», як відзначають сусідки. Обряд складається із суму й веселощів. Бо після голосіння починаються ігрища при покійнику. Люди, проводжаючи душу на той світ, уважають, що вона має залишити землю веселою, щоб там уже не знати горя. Під дією цих веселощів, що перетворюються на справжній карнавал, і мертве обличчя ніби починає всміхатися загадковою усмішкою смерті.

М. Коцюбинський. Життя перемагає смерть, мрець на якийсь час з'єднує живих із царством тіней, але живі залишаються на землі й переймаються земними справами.

Учениця. А як це представлено в кіноверсії?

С. Параджанов. Смерть не є конечним висновком буття. Після кожної смерті життя триває й торжествує, смерть — лише ланка в рухові вперед — неминучий біологічний акт в оновленні життя. Щоб пізнати красу світу, треба пізнати його невіддільну частину — таємницю життя і смерті. Про це свідчать оригінальні кадри — вісім дитячих личок, що заглядають у вікно до покійного Івана, які можна трактувати як символ надії на майбутнє й вічності життєвих сил.

Учитель. От і добігла кінця наша зустріч із шанованими людьми, які змогли хоч трохи відкрити завісу над тайнами літературного й кінемато­графічного ошедеврів.

М. Коцюбинський. А я хочу звернутися до вас, молодого покоління українців. Не бійтеся заглядати в рятівне минуле, бо воно допоможе вам творити сучасне. Сила у ваших руках не менша, ніж у предківських. Та й душі не ледачі. Не змарнуйте їх. Любіть не тільки там, де лад, а й де ненависть, несіть правду туди, де лукавлять, єднайте і зцілюйте там, де рветься й болить. Будьте для України сонцем всеочисним, що пропалює темряву, опромінює кожний закуток найбездоннішої духовної прірви вашого часу.

IV.          Застосування набутих знань

1.       Групи презентують створені ними «асоціативні кущі». Вони можуть мати
такий вигляд:

Гуцули — єдність із суворою природою — обряди —ритуали — язич­ники — віра в нечисту силу — християни — знахарі — прекрасні ґазди — талановиті...

Кохання — диво — казка — взаєморозуміння — сила, більша за життя — фізична близькість — вир почуттів — виправдання грі­ха — трагедія...

Смерть — горе — сльози — сум — обряд, ритуал — душа — весела душа — єднання зі світом тіней — змагання із життям — перемога життя...

2. Бліц-опитування.

• Коли в М. Коцюбинського виник задум повісті?
• Скільки разів письменник відвідував Карпати?
• Чим йому допомагав В. Гнатюк?
• У яке село приїхав М. Коцюбинський на запрошення В. Гнатюка?
• Які були варіанти назв повісті?
• Коли завершив автор роботу над повістю?
• Чи маєте ви бажання поділитися враженнями від почутого сьогодні?

* * *

Ми часто задаєм собі питання:

Чи я щасливий? Так чи ні.

І ми жадаєм долі, долі

 Чекаєм, але як знайти? –

А, може, щастя зовсім близько

 Й не треба гори руйнувать.

І задивитися на небо

Та й думать: звідкіля ж чекать?

 Так довго мандрував Іван,

 Він долю в темряві шукав.

 І віднайшов, коли не ждав,

 Іван Марічку покохав.

Це почуття, таємне, ніжне

І все раптово розцвіти.

Воно розвіює турботи,

І починається весна.

З-за горизонту сонце сходить:

Іван й Марічка, як завжди,

 Сидять й милуються красою,

Іван нашіптує пісні.

 А незабаром і Марічка

Його підхоплює пісні.

Так, все раптово завмирає.

 І не розлучаться вони.

 

 

Але якась жорстока сила

Перевертає майбуття,

Іван рушає у дорогу,

А дівчина — трагічно помира.

І не здійсняться їхні мрії,

Втрачає сенс його життя.

І в сновидінні знову баче:

До мене милая, прийшла!

Не виніс він такої долі,

 Іван залишив рідний край,

Але кохання цих героїв

 Неси у серці й пам 'ятай!

(Т. Терещенко, учень).

V.         Підбиття підсумків уроку

Продовжте речення: «Мене вразило...».

VI.  Домашнє завдання

Підготуватися до характеристики образів твору. Підготувати повідомлення «Особливості жанру твору.